Отец Димитрий

Я стою у дверей и не дыша слушаю отца Димитрия. Он говорит, а я таю от счастья и стараюсь навсегда запомнить его белую бороду, схимнический куколь, певучую речь и освещённое луною лицо. Он рассказывает о голодном детстве, о монастырской жизни с малых лет, о митрополитах, которых знал ещё молодыми иеромонахами. Самый подробный рассказ был об отце, кажется, Митрофане. Димитрий был тогда мальчишкой-послушником, и была война. Их монастырь был в Румынии, а Митрофан был единственным служащим в этой обители священником. Остальные, в основном, подростки, пели на клиросе, работали на послушаниях и обетов ещё не давали.

— Слухай, слухай, — говорит Димитрий, прикасаясь к моей руке. А я и так готов слушать его до самой полунощницы.

— Німці дали нам поле, і ми його обробляли. Вставали в п'ять. Читали утрені молитви, полуношницю, утреню, часи і потім служили літургію. Після дев'ятої ішли в поле.

— А ели что-нибудь? — спрашиваю.

— Яке їли, слухай! До поля йшли годину, а то і більше. Мітрофан в дорозі Псалтірю читає, хоч він її напам'ять знав. Потім працюєм. В обід назад ідем. Мітрофан по дорозі читає канони до служби. Приходим, служим вечірню, а вже потім — їсти. Перед сном — повєчєріє з канонами, і спати. На ранок підйом, і все спочатку. В неділю ті ж служби, тільки на роботу не ходили.

— И что, Митрофан один служил?

— Один, день в день, і так вісім років. Зате коли він служив, весь час плакав. Ми дурні були. Співаєм на кліросі, а він раптом замовчить. Чого, думаєм, мовчить? А він потім так протяжно говорить: «Мі-і-і-ром... Господу... помо-о-олімся», — а сам плаче і рясою очі витирає. Ряса, слухай, до кінця служби мокра. Після війни за кілька років йому ще дали монаха на поміч. Так він аж захворів через те, що служить став по очереді.

— Так он святой, — вырывается у меня.

— Не знаю, — резко перебивает меня отец Димитрий. — Господь знає. Потім ми розійшлися. Я в Хрещатицькому монастирі був, потім в Почаїв перейшов, а тут ми з ним знов зустрілися. Мітрофан на пару днів сюди до Божої Матері приїхав. А тут раптово захворів і помер. Тут його й поховали.

Схимник замолчал, а я продолжал слушать, теперь уже его молчание.

— Ти тоже служи. Служи часто. Ти як говориш, коли робиш проскомідію? «В воспоминание Господа и Бога и Спаса нашого Иисуса Христа». І апостол Павел говорить: Поминай Господа Иисуса Христа, воставшаго от мертвых по благовестию моему. Чуєш, синок? «Поминай». Роби проскомідію, служи літургію.

Наш разговор перебила странница, невесть откуда взявшаяся здесь среди ночи.

— Батюшка, благословіть.

Схимник перекрестил её и дал поцеловать руку.

— Батюшка, можна я пособоруюся? Скоро ж соборування.

— Соборуйся, — ответил старец. Потом добавил: — Тобі помирать скоро.

— Спаси Господи, — ответила женщина и, грузно покачиваясь, видимо, на больных ногах, пошла к двери, ведущей к выходу.

***

Я помню ту ночь отчётливо, в деталях, хотя прошло уже много лет. Уже упокоился отец Димитрий и уже встретился, наверное, с ранее почившим отцом Митрофаном. Уже поют они вместе, как пели раньше, «аллилуия» перед лицом Господа. Только Митрофан уже не плачет. И Димитрий уже не седовласый старец в монашеской шапочке, а юный и сияющий, похожий на Ангела.